В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

7 грудня Nikopolnews опублікував матеріал про те, що у Нікополі планують назвати одну з вулиць на честь нашого земляка Федора Вовка, який у роки Другої Світовой війни врятував єврейську родину від неминучої загибелі і став «Праведником народів світу». На будівлі СШ№9, де він працював директором, встановлено меморіальну дошку в пам’ять про цей подвиг.

Не всі знають, що Федір Вовк – він же Іван Вовчук, був одним із керівників Організації українських націоналістів (ОУН) і залишив великий слід в історії. Статтю про діяльність нікопольця написав Голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В`ятрович.


В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН


З роботою історика Nikopolnews пропонує ознайомитися читачам:

«Різного роду пропагандистські міфи та штучно сформовані історичні стереотипи мають суттєву перевагу над серйозними історіографічними концепціями – дуже прості, легко сприймаються, не потребують опертя на додаткові знання, їх можна формулювати у максимально простих текстових повідомлення, аж до плакатів включно.

Коротко кажучи, вони чудово надаються для масового зомбування населення, особливо позбавленого доступу до первинних джерел інформації.


Проте міфи та кліше не витримують випробування фактами, їх легко руйнують справжні історії конкретних людей, які не можна вписати в простий "плакатний" формат бачення минулого.

Для людей, звиклих до простих історичних конструкцій, назва цієї статті є оксюмороном. Завдяки десятиліттям радянської пропаганди та спецопераціям КГБ, активним зусиллям деяких сучасних засобів масової інформації і навіть окремих "фахових" істориків, вони твердо знають: усі українські націоналісти (в минулому і тепер) — антисеміти, а ОУН — організація, яка брала активну участь в реалізації "остаточного вирішення єврейського питання".

Проте життя і доля одного із лідерів українського націоналістичного руху Федора Вовка (він же Іван Вовчук) підважують прості відповіді на складні питання. Ім'я цієї людини у 1998 році викарбували на Стіні честі в Саду праведників у Єрусалимі.

А перед тим його можна було прочитати на шпальтах бандерівських видань у США. Ще раніше – знайти в документах МВД, де він значився як "видатний український націоналіст", що перебував у розшуку чекістів з 1943 року. Але найбільше людей називали його улюбленим учителем хімії та багатолітнім директором Нікопольської середньої школи №9.


В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

Федір Вовк

Поява Федора Вовка у школі в 1936 році не могла залишитися непоміченою ні для кого, і не тільки тому, що новоприбулий став директором. Привертала увагу зовнішність учителя: "Вже сама його імпозантна постать, – писав один з його учнів, – викликала мимовільну та беззастережну повагу до внутрішньої сили характеру цього чоловіка.

Він був кремезним, вище середнього зросту, чорнявим, з густими бровами та карими очима. Мав пишні вуса й невелику борідку з сивиною. Ходив неквапливо, розмірено. Одягався невишукано, але зі смаком. Частіше всього носив вишиті сорочки, які майстерно вишивала йому дружина Єлизавета Максимівна".

Спілкування із новоприбулим лише поглиблювало перше враження — відчувалася висока освіченість та інтелігентність. Та це й не дивно, адже Федір Вовк опинився в школі після закінчення Харківського університету та кількох років роботи науковим співробітником Науково-дослідного інституту рослинництва у Харкові.

Причини, через які науковець змушений був залишити кар'єру, достеменно невідомі. Проте певні здогадки можна висунути на підставі часу прийняття такого рішення. 1936 рік – початок масових політичних репресій у СРСР, відомих в історії як Великий терор.

Саме тоді набирає обертів так звана "лисенківщина" – боротьба з "політично неправильними ухилами" в біологічній науці, жертвами якої стало багато дослідників. Федір Вовк мав додаткові підстави побоюватися прискіпливої уваги чекістів до своєї особи, адже походив із "ворожого класу".

Його родину розкоркулили під час масової колективізації українського села. Переїзд у Нікополь допоміг не потрапити під жорна репресій, хоча чекісти і тут його дістали, кількаразово викликаючи в 1937–1938 роках на допити.

Як педагог Федір Вовк не ховався за викладання свого "неполітичного" предмета хімії, а намагався виховувати дітей. Він закладав у їхні юні душі поняття честі, гідності, відповідальності.

Це було непросто робити в час, коли довкола панував суцільний страх, процвітали підлість і зрада. Найважливішим методом виховання був особистий приклад: учитель не лише вмів гарно розповідати про цінності, але й сам не зрадив їх навіть у найважчі часи.

22 червня 1941 року почався наступ німецьких військ на Україну. Попри крикливу радянську пропаганду, ситуація на фронтах для Червоної армії була катастрофічною.

Тому за неповних два місяці німці просунулися на сотні кілометрів від кордону і 17 серпня вже були у Нікополі. Напередодні радянська влада вивезла заводське устаткування з міста і почала системне знищення усього, що не могла евакуювати.

Зокрема – запасів щойно зібраного зерна. "Нічого не повинно залишитися ворогу", – кричали радянські активісти, спалюючи збіжжя на елеваторах. Їх не цікавило, що нічого не залишиться і людям, яких ніхто не евакуйовував. Знищити усе дощенту завадив лише брак часу.

Після відступу радянської влади в Нікополі поступово почало налагоджуватися життя в нових окупаційних умовах. Ніхто ще не знав точно, яким воно буде, що планують робити німці

Не знали цього й самі німці, які досі не отримали чітких вказівок про ставлення до активності українців у себе в тилу.

Самоорганізація людей була їм, в цілому, на руку, тому нові окупанти не стояли на її заваді. Федір Вовк зайняв посаду головного агронома земельної управи Нікопольської округи. Це була нелегка робота: доводилося наводити порядок після радянських спроб знищити усе.

Але влітку 1941-го на Нікопольщині з'явилися не тільки представники німецької армії та адміністрації. Сюди в складі Південної похідної групи прийшли члени ОУН(б) із Західної України. Вже незабаром, шукаючи місцевих авторитетних діячів, які могли б долучитися до роботи націоналістичної організації, вони зв'язалися із Федором Вовком. Він став членом ОУН десь саме тоді, коли почали розгортатися німецькі репресії проти бандерівців.

З вересня 1941 року Організація на всіх теренах України переходить до діяльності в антинімецькому підпіллі. На Нікопольщині ОУН нараховувала близько ста членів, її керівником став Федір Вовк. Офіційно він і далі виконував функції головного агронома, неофіційно – проводив активну просвітницьку роботу, розбудовував підпільну мережу.

Як посадовець Вовк подавав німецькій адміністрації занижені цифри збору врожаїв, аби приховані рештки розподілити між тими, хто вкрай потребував їжі. Маючи можливіть, він різного роду фіктивними документами рятував від примусового вивозу на роботу у Німеччину.

Благодійність Федора Вовка не обмежувалася лише українцями. Після встановлення у Нікополі німецької адміністрації, почалися переслідування місцевих євреїв: спочатку їх змушували носити пов'язки із зіркою Давида, а згодом – систематично вбивали.

Серед тих, хто опинився під загрозою смерті, була Сара Давидівна Бакст, колега Вовка по школі, викладачка молодших класів. Жертвами перших розстрілів стали дві сестри із дітьми (з трьох вбитих двоє новонароджених).


В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

Сара Бакст

Сару заарештували не відразу, бо вона була одружена з українцем, але незабаром взялися і за неї. Викликана в комендатуру, вона саме застала вивезення на розстріл чергової групи євреїв. Поки їх садовили у вантажівки, до Сари підійшов перекладач і порадив тікати.

Вдома чекали двоє синів, племінник та мати, які тепер остаточно зрозуміли: на них чекає смерть. "Мій чоловік був українець, – згадує Сара Бакст, – тому ходив вільно і увесь час шукав можливість врятувати сім'ю. Одного разу він зустрів Федора Івановича Вовка, якого добре знав як колегу-вчителя, і розповів йому про наше жахливе становище.

Федір Іванович розпитав, де ми знаходимося, і обіцяв допомогти. Наступного дня з'явилася до нас його дружина Єлизавета Максимівна Шкандель і уточнила, скільки чоловік у небезпеці, кого треба рятувати. Незабаром вона прийшла знову з колегою Олександрою Григорівною Дорошенко і вручила невеликий папірець з планом, кого куди ховати... План був написаний рукою Федора Івановича...

За планом мама з моїм небожем переправлялися у село Варварівка, Софіївського району. О.Г. Дорошенко дала мамі паспорт своєї матері, вона працювала там увесь період окупації прибиральницею при школі під опікою директора Бринзи Володимира Анастасовича, нині вже покійного.

В селі її знали як Зінаїду Петрівну. А небожу надала притулок одинока сестра В.А. Бринзи, і став він для неї, як рідний син. Я зі своїм п'ятирічним сином наступного вечора була переведена до ще однієї нашої шкільної колеги Марії Пантелеївни Мізіної, яка згодилася нас прийняти, хоч сама жила на квартирі".


В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

Марія Мізіна

Сара із сином переховувалися у погребі. Незабаром малому стало погано, тому Федір Вовк забрав його до себе і він кілька місяців жив у їх родині.

Тим часом Вовк виготовив фальшиві документи для Сари та членів її сім'ї і підготував їх перевезення в Долинський район Дніпропетровської області. Операція пройшла успішно. Так Сара Бакст з чоловіком, двома дітьми, матір'ю та небожем пережили німецьку окупацію.

Тим часом Федір Вовк продовжував подвійну діяльність: легальну і підпільну. На зламі 1942–1943 років німці його заарештували. У в'язниці він перебував два тижні.

Незалежно від того, чи причиною арешту була б участь агронома в бандерівському підпіллі, чи переховування єврейської родини, на нього однаково чекала б смертна кара.

Але, як виявилося, затримали Вовка через донос, який звинувачував у фальсифікації звітів для німецької адміністрації. Тож вирішити проблему допомогла нездоланна корупція — головного агронома відкупили з арешту.

Восени 1943-го до Нікополя знову наблизився фронт, а значить близьким було повернення радянської влади. У Федора Вовка не було підстав сподіватися, що чекісти не дізнаються про його діяльність в роки німецької окупації, ще менше віри було у те, що радянська влада "пробачить", чи вдасться від неї відкупитися.

Вибору не було — залишитися на місці означало арешт, а відтак і смерть, жорстокі репресії для сім'ї. Тому, користуючись зв'язками ОУН, родина Вовків вирушила на захід до Галичини. Тут він став одним із організаторів створення підпільного парламенту воюючої України.

На установчому зборі Української головної визвольної ради (так називався цей парламент) Федір Вовк був обраний віце-президентом. Керівником УГВР став також наддніпрянець, колишній діяч Центральної Ради Кирило Осьмак, іншими його заступниками – священник Іван Гриньох та Василь Мудрий, колишній віце-спікер польського Сейму.

Дорога на захід для Федора Вовка не закінчилася в Галичині. За дорученням підпілля він залишив Україну в 1944 році, деякий час перебував в Словаччині, згодом у Німеччині, де й зустрів завершення Другої світової війни.

На еміграції Федір Вовк продовжив активну роботу в ОУН, був одним із соратників Степана Бандери. На початку 1950-х років виїхав до Сполучених Штатів Америки, попередньо змінивши ім'я — у цю країну він прибув як Іван Федорович Вовчук.

Таке маскування виявилося не зайвим: чекісти не припиняли розшук. В одному з їхніх документів – "Довідці про стан боротьби з учасниками оунівського підпілля на території східних областей УРСР станом на 1 жовтня 1953 року" – зазначалося:

Органами МВД розшукується видатний український націоналіст Вовк Федір Іванович, 1902 року народження, до Вітчизняної війни мешкав в м. Нікополі Дніпропетровської області, працював директором середньої школи.

Залишившись проживати на окупованій території в м. Нікополі, Вовк був призначений німцями завідувачем Нікопольської земуправи і водночас був керівником Нікопольського міського і районного проводів.

В 1943 році Вовк Федір з дружиною та сином Вадимом втекли в Західну Україну, де він ввійшов до складу центрального "проводу" ОУН, як представник т.зв. "східної еміграції". Пізніше Вовк утік за кордон і на даний час перебуває в США.

Перші роки Федора Вовка/Івана Вовчука в "країні необмежених можливостей" були дуже важкими. Напередодні від'їзду, ще в Німеччині, дружина Єлизавета Максимівна померла від важкої хвороби, тож в новому світі він, уже немолодий чоловік, опинився сам із сином.

Спочатку змушений був працювати на фермі десь біля Бафало, згодом – прибиральником в нью-йорському готелі.

Врешті українські громадські структури у США, створені новою післявоєнною еміграцією, здійнялися на ноги і Федір Вовк став редактором газети "Національна трибуна", журналу "Вісник ООЧСУ (Організації оборони чотирьох свобод України)", згодом – керівником ООЧСУ, головою політичної ради Українського конгресового комітету Америки, очолював тереновий провід ОУН Америки. Такої активної громадської роботи він не полишав до смерті 14 травня 1979 року.

"Він був гордістю революційної ОУН. Його праці для підпільної України, як теж для інтелектуальної української еліти, знаходили глибокий відгомін серед патріотичних кіл України, – писав про нього провідник ОУН Ярослав Стецько. – Це був гордий націоналіст-революціонер, який ніколи не схилив прапора революційної ОУН".

Так Івана Вовчука, активного діяча націоналістичного руху, запам'ятали в середовищі української діаспори. Тим часом на батьківщині його пам'ятали як учителя Федора Вовка. Мало хто здогадувався, що мова йде про одну людина. Поверненню свого цілісного образу він завдячує колишнім учням, що вирішили дослідити життя наставника.

Один із них, Петро Гнатович Перападя, віднайшов врятовану Федором Вовком Сару Бакст і зробив усе потрібне, щоб про героїчний вчинок учителя дізналися всі. Жінка оформила спогади у свідчення, які були подані на розгляд спеціальної комісії в ізраїльській інституції Яд Вашем. 12 липня 1998 року відбулося засідання, на якому прийнято рішення: "Визнати Федора Вовка, його дружину Єлизавету Шкандель і Марію Мізіну Праведниками народів світу".


В`ятрович розповів про нікопольця – соратника Бандери, видатного члена ОУН

Врятована Сара Бакст у літньому віці

Ця стаття почалася із тези, що життя Федора Вовка є одним з тих фактів, які підважують популярний стереотип про "члена ОУН-антисеміта і погромника". Ймовірно, для декого навіть цілого життя людини буде замало як аргументу.

Твердитимуть: "Він один такий". Інші наводитимуть приклад Оскара Шиндлера, як доказ, що навіть серед членів нацистської партії були ті, хто рятували євреїв. Але вчинок Федора Вовка не був винятковим серед членів ОУН.

Крім того, він, на відміну від Шиндлера, не був рядовим членом партії, а одним із керівників націоналістичної організації, спочатку на локальному, а згодом й національному рівні. Саме такі люди як Федір Вовк і творили своїм життям історію ОУН.





  • winkwinkedsmileam
    belayfeelfellowlaughing
    lollovenorecourse
    requestsadtonguewassat
    cryingwhatbullyangry
Кликните на изображение чтобы обновить код, если он неразборчив